ПОЛТАВСЬКИЙ ТЕПЛОВОЗОРЕМОНТНИЙ СВЯТКУЄ СВІЙ 130-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ
"Ми готові ремонтувати все, що рухається залізницею!" - такий девіз цього підприємства

Людмила ПЕРЕДЕРІЙ,
Максим ЧЕПІЛЬ (фото)
для "Вечірньої Полтави"

  2001 рік для одного з найстаріших підприємств не тільки в Полтаві, а й в Україні, п'ять разів ювілейний. Виповнилося 60 років із початку евакуації заводу в Красноярськ під час Великої Вітчизняної війни. Стільки ж часу відрахувала історія і створенню легендарного бронепоїзда '"Маршал Будьонний", що загинув під селищем Потоки на Харківщині. Минуло 55 років післявоєнному ФЗО, котре було кузнею кадрів для підприємства. 70-річний ювілей відзначила заводська багатотиражка - одна з небагатьох,які вижили в наш час. Та головне - Полтавському тепловозоремонтному заводу виповнилося 130 років. Підприємство стало історичним свідком трьох століть,точніше, воно саме - історія нашого міста, гідна справжньої гордості.

  Це наш ПТРЗ фактично створив Поділ, побудувавши 106 будинків. На ньому працював і працює чи не кожен двадцятий полтавець. Тепловозоремонтний завод - один із семи профільних підприємств, що допомогли Україні пережити транспортну кризу. А такі унікальні роботи, як зварювання корпусу для табло на стадіоні "Ворскла", виготовлення гігантських арок для даху п'ятизіркового готелю, майже ювелірна робота зварників при відновленні пошкодження паркану біля пам'ятника Слави в Корпусному парку, деталі купола до храму "Віра, Надія, Любов"... Усе це робилося на тепловозоремонтному.
  Тож рішення керівництва ПТРЗ відзначити 130-річний ювілей, незважаючи на те, що підприємство не зовсім одужало після кількарічного спаду, було резонним: світ повинен знати - завод був, є і буде.

Голова правління ВАТ "ПТРЗ" Володимир СУРМАЧ:

  "У майбутнє дивимося з оптимізмом..."

  27 вересня минулого року директором Полтавського тепловозоремонтного заводу обрали молодого, енергійного і сповненого творчих сил Володимира Сурмача. З його приходом на заводі змінилося немало, причому на краще. Володимир Михайлович скромно заперечує свою причетність до майже революційних змін, стверджуючи, що завод піднявся з колін завдяки дружному, досвідченому й закоханому в рідне підприємство колективу. А заводчани, у свою чергу, вдячні директору, який турбується не тільки про нинішній день підприємства, а й про майбутнє із пристойними зарплатами, безперебійною роботою, сучасними технологіями. Приємно, що інтерв'ю, яке ми провели з головою правління ВАТ "ПТРЗ" Володимиром Сурмачем, сповнене оптимізму і віри в краще.
  - Володимире Михайловичу, ви, можна сказати, пройшли на підприємстві всі сходинки досвіду. Як поясните нещодавній спад виробництва, який так боляче підкосив завод?
  - Після 1996 року ми пережили найскладніший період, коли вся промисловість України пішла на значний спад. На ТРЗ теж скоротилися обсяги виробництва, почалися затримки зарплати. Якщо в 1980-1990 роках завод відновлював по 60 - 70 секцій на місяць, то в 1997-1999 - тільки по 2 - 3. На це вплинули недосконалі закони, які на той час діяли, модні взаємозаліки, що теж "посадили" підприємство. Позитивні зміни в законодавстві та заборона взаємозаліків посприяли, тому, що 2000 рік став поворотним у житті країни. Розпочинаючи із вересня минулого року, зупинився спад виробництва і на нашому тепловозоремонтному заводі. Уже цього року маємо зростання на 140 відсотків. Це теж не показово, бо підприємство має значно більші резерви. І хоча недавно завод випускав товарної продукції на мільйон гривень, а тепер на 4 мільйони, цього не зовсім достатньо, щоб вийти на рівень пристойних зарплат, робити вчасні розрахунки за енергоносії.
  - Ми говорили з людьми на підприємстві. Звичайно, в їхніх словах більше оптимізму, ніж було торік. Що вдалося зробити, аби люди повірили вам і не розчарувалися в рідному заводові?
  - Вдалося припинити затримки із виплати зарплати і розрахуватися із важким боргом 1999 року. У 2001-му відчутно зросла середня заробітна плата - майже вдвічі. А якщо люди відчувають, що можуть заробляти, вони і працюють краще, і в майбутнє дивляться впевнено. Вдячний заводчанам, що поставилися з розумінням, допомогли пережити скрутні роки. Як директор, дуже переживаю за свій двотисячний колектив і хочу, щоб йому жилося і працювалося краще. Цього року ми почали ремонтні роботи в промислових корпусах, які востаннє "підлаштовулися" до 125-річчя заводу. Пофарбували приміщення, полагодили дахи на цехах. Адже в людей повинна бути гордість за рідне підприємство: акуратне, чисте і навіть пофарбоване в оптимістичні кольори. І нехай заводчани не думають, що мине свято 130-річчя і "марафет" закінчиться. Ні, ремонтні роботи - це один із напрямів піднесення заводу, створення нормальних умов для праці.

Краща бригада підприємства по ремонту клапанних коробок дизеля (бригадир Анатолій БОГАЧУК)

  - Давайте повернемося до виробництва. Як заводу вдається витримувати конкуренцію на ринку ремонту тепловозів не лише в Україні, а й у СНД?
  - Незважаючи на кількарічну кризу в справах підприємства, ми протягом останніх п'яти років працювали над освоєнням нових серій тепловозів. Виключно коштом ПТРЗ та завдяки знанням наших спеціалістів. Таким чином освоїли локомотив ТЕП70, потім 2ТЕ116, ТЕМ7. Потужності заводу дозволили брати в ремонт маневровий тепловоз для промисловості ТГМ6. Сьогодні маємо всі можливості відновлювати сім серій тепловозів, чого не вдалося жодному з шести тепловозо-ремонтних заводів України. Можливо, і не скромно, але й у Росії поки що теж. Якість ремонту, яку забезпечують полтавці, оцінена в країнах Прибалтики, у Росії, Монголії. З їхніми залізницями співпрацюємо багато років і сподіваємося, що працюватимемо й надалі. Не перебираємо й замовленнями від промисловиків: Полтавського ГЗК, "Криворіжсталі", Запорізького металургійного заводу, Алчевського коксохімічного.
  - До речі, монголам хіба не ближче до Уссурійського тепловозоремонтного заводу?
  - Із Монголією ми працювали 10 років. Потім у них відбувся спад виробництва, подібний до нашого. Кілька років нащадки Чингісхана експлуатували тепловози, що були в запасі. Потім звернулися на Уссурійський ТРЗ, із яким утримують половину акцій. Але залишилися незадоволені ремонтом. Тому і монголи, і полтавці мають намір на подальше співробітництво, вигідне обом сторонам. Розраховуємо й на поновлення та поглиблення партнерства з росіянами та прибалтами. Хоча в першу чергу ремонтуємо для рідної держави.
  - Як формується пакет замовлень в Україні?
  - Для нас важливо знати можливості вітчизняного парку локомотивів - те, наскільки він потребує ремонту. Розраховуємо оптимальну цифру замовлень, яка б забезпечила нормальну роботу підприємства з усіма його обов'язковими проплатами за землю, енергоносії тощо і допомогла уникнути спадів виробництва. Потужність заводу - не менше 60 - 70 секцій на місяць, але ми мріємо сягнути рівня 25. У вересні було 7, у жовтні 8, у листопаді 9, а в грудні буде 10. Наступного року хочемо робити не менше 10 секцій на місяць. Поки що це і є оптимальна цифра для нормальної роботи заводу. Плануючи діяльність на 2002 рік, особисто об'їхав усі залізниці України, з якими домовився про співпрацю.
  - Відомо, що на заводі працює цех запасних частин як одна із важливих гілок виробництва. Настільки вона вагома для підприємства?
  - Дуже вагома! На запчастини до тепловозів, які випускає ПТРЗ, дуже великий попит. Якщо на початку року ми випускали деталей на 173 - 220 тисяч гривень на місяць, то тепер перевищили 600 тисяч. Усі запчастини відразу відвантажуємо замовникам. Буде попит - збільшимо обсяг виробництва до одного мільйона гривень. Завод славиться тим, що вигускає багато дефіцитних і технологічно складних запчастин: втулок циліндрів - 5 видів, поршнів - 3, крім цього, різні моделі одного й того ж виду продукції. Підприємство також виконує складні роботи з ремонту вагоноуповільнувачів - однієї із найважливіших деталей на залізниці. Виробляємо сінокосарки, роторні та дискові борони, яких потребує сільське господарство. Але для зростання попиту на них необхідно знайти шляхи здешевлення продукції.

У тепловозоскладальному цеху тепловози літають крутіше, ніж у Девіда Копперфілда

  - Володимире Михайловичу, чи змінилося щось за 5 років в управлінні підприємством?
  - Саме життя змушує шукати нові методи співпраці із замовниками, постачальниками, свіжі підходи до управління виробництвом. На заводі створено новий відділ - маркетингу й збуту, який працюватиме на перспективу. І хоча головною людиною на підприємстві залишається, як у старі часи, директор, все ж значна увага приділяється колективному спілкуванню. Правління товариства зваженіше підходить до проблемних питань, враховує думки фахівців у різних галузях. Завдяки цьому вдається уникати неправильних рішень.
  - У відділі кадрів заводу висить табличка: "Прийому на роботу немає". Чи турбується підприємство про притік молодих фахівців?
  - На жаль, зараз молодих спеціалістів на завод приходить менше, і ми відчуваємо цей недолік. Ведемо переговори з Харківською залізничною академією, Харківським політехнічним університетом, Полтавським технічним університетом. Уже є випускники, які дали згоду після закінчення вузу працювати на нашому підприємстві. Чекаємо їх наступного року. Нам потрібні інженери, економісти, менеджери з сучасними знаннями та здатністю працювати по-новому. Була проблема з робітничими професіями, такими як токар, фрезерувальник, верстатник. Певний час училище №3, яке готує нам кадри, не навчало цим спеціальностям, бо випускники не могли знайти роботу. Пам'ятаєте, було поголовне скорочення робітників на підприємствах? Тепер на прохання заводу в училищі відновлено ці спеціальності. Учні проходять практику на підприємстві і, сподіваємося, незабаром увіллються в нашу велику заводську сім'ю. Повертаються до нас і ті працівники, які під час кризи пішли шукати якщо не більшого, то вчасного заробітку. А взагалі прийому на роботу немає - беремо тільки висококласних спеціалістів.
  - Завод має особливий житлово-комунальний відділ. Газові, водні, теплові та інші мережі перебувають на балансі підприємства. Чи не передаватиметься цей "доважок" місту і відповідним службам?
  - Справді, є відповідне рішення міськвиконкому про часткову передачу місту та відповідним службам відомчого комунального господарства. Але ті ж служби ставлять вимоги по переобладнанню мереж, які важко виконати. Ми створюємо дочірнє підприємство "Житлосервіс", розділяючи баланс із тією метою, щоб житлово-комунальна дільниця мала свої розрахункові рахунки і працювала самостійно. Але не відмовляємося від неї.
  - Ще недавно завод був невеликим містом у місті з розгалуженою соціальною сферою. Що залишилося на сьогоднішній день?
  - Дитсадків у підприємства уже немає: залізниця вирішила їх закрити як нерентабельні. Утримуємо базу відпочинку "Шилівка" в решетилівському районі, що знаходиться в чудовому стані і щороку приймає на відпочинок десятки заводчан та їхні сім'ї. Маємо й базу в Кирилівці на Азовському морі, де оздоровили людей у рахунок боргу 1999 року. Всі ремонтні та підготовчі роботи проведені на базах силами заводу, і ми цим пишаємося. Не забуваємо й про дитячий оздоровчий табір "Космічний", в якому цього року замінили водонапірну башню, витративши 30 тисяч гривень. Витрати і на бази, і на табір не були даремними - і дорослі, і малеча відпочивали чудово.

Зверху вниз:
 Ніна НЕСВАТ
 Жива легенда заводу - електрик Едуард РОМАНОВСЬКИЙ
 Віктор СПІВАЧЕНКО
 Так у ливарно-механічному цеху виготовляють запчастини до тепловозів

  - Отже, можна сказати, що завод у цілому має підстави для оптимізму?
  - Так, ми подолали стан занепаду, починаємо, набирати оберти. Цими днями очікуємо тепловоз із Росії, бо там потребують послуг полтавських тепловозоремонтників. Хотілося б, щоб керівництво залізниць обох держав, міністри шляхів сполучення на своєму рівні домовилися про співпрацю, упорядкували технічну політику. Нам працювалося б легше. Та все одно відчуваємо покращення, якого хотіли. Наступним етапом розвитку заводу буде заміна старих технологій сучасними, адже понад 60 відсотків засобів виробництва на ПТРЗ зношені. У нас і досі працюють верстати кайзерівської Німеччини та Японії, часів першої світової війни. Працюють завдяки тому, що якісні, і дякуючи спеціалістам, які підтримують їх у належному стані.
  Та все ж треба оновлювати виробництво, встановлюючи високотехнологічне обладнання, яке дозволить здешевити ремонт і зробити його якіснішим. А люди у нас справді золоті - і патріоти підприємства, і неперевершені фахівці. Із таким дорогоцінним скарбом вийдемо на найвищий рівень. Інакше і бути не може!
  Своє слово про перспективи розвитку заводу сказав і головний Інженер підприємства Володимир ПОПОК:
  - Полтавський тепловозоремонтний завод приступає до унікальних робіт із продовження служби локомотивів, які вичерпали моторесурс. Це важливе завдання державного масштабу. У країні не виробляють нових локомотивів, потрібно відновлювати ті, що є, замінюючи дизельні двигуни, укріплюючи рами тощо. Технічна служба "Укрзалізниці" за допомогою проектних організацій розробила технічні умови на продовження служби локомотивів кількох серій. Зокрема, проектно-конструкторсько-технологічне бюро з ремонту локомотивів підготувало технічну документацію на вантажо-пасажирський тепловоз М62. Підприємство вже зробило першу машину з продовженим терміном експлуатації, яка служитиме на залізниці 15 - 20 років.
  На базі ПТРЗ є необхідне обладнання, яке дозволяє продіагностувати раму і візок тепловоза на наявність тріщин і виснаженості металу. Є можливості усунути ці небезпечні дефекти. Роботи, що виконує наш завод, насправді унікальні, і жодне із вітчизняних підприємств ще не досягло такої якості.
  Кореспонденти поспілкувалися із спеціалістами, які проводили діагностику й ремонт означеного тепловоза. Вони розповіли, що на рамі М62 була тріщина, з якою локомотив у дорогу вже не випускають. Дефект усував ремонтно-відновлювальний цех, і настільки майстерно, що спеціалісти з інших цехів не могли приховати захоплення.
  Отже, завод без роботи ніколи не залишиться.

  Із думкою про рідне підприємство

  Віктор СпІваченко, токар, найстаріший працівник на заводі. У свої 76 років має 61-річний стаж:
  - Я прийшов на паровозоремонтний завод у 15 років. Дуже хотілося працювати. Цікаво було дивитися, як крутяться верстати, а з-під різця вилітає блискуча стружка. Мріяв вчитися на токаря. З батьками довелося полаятися, бо вони хотіли, щоб продовжив навчання. Де там! Добився свого...
  На початку війни завод евакуювали в Красноярськ, і я теж поїхав разом з усіма. Перекваліфікувалися на виробництво снарядів і мінометів. Ото була робота: по 12 годин на добу, без вихідних і відпочинку! А коли подавали залізничний состав, вантажили ящики зі снарядами. Спочатку брали вантаж удвох, а під кінець зміни ледве підіймали вчотирьох. Харчували нас супом із грибами та черемшею - диким часником. Саме завдяки Красноярську, став класним токарем і більше ніколи не розлучався з рідним підприємством. Хотів би, щоб воно стало таким же потужним, як і раніше. Адже, були часи, ми не знали, що таке тягнутися від зарплати до зарплати. Переманювали мене на інші підприємства, де платять більше, - не пішов. Бо я тут прожив життя. Хай у мого рідного заводу і в прекрасних людей, які працюють тут, усе буде якнайкраще.
  Федір Бойко, директор комбінату громадського харчування:
  - Бачте, як оновилася заводська їдальня, стала схожою на великий кафетерій. Завод придбав нові меблі, зробив ремонт. Затишно, на столах - квіти. А як у нас збільшився асортимент блюд: борщ із м'ясом, борщ пісний, кілька видів гарнірів, котлети, голубці, різноманітні салати. Ціни - найдешевші у місті, бо люди, які працюють, повинні харчуватися нормально. Незабаром відкриємо на майданчику перед прохідною гастроном, а в кулінарії будуть хот-доги, чай, кава. Це зручно, адже люди зможуть відпочити, а йдучи додому, закупити необхідні продукти.
  Навіть по тому, що працівники ТРЗ стали харчуватися краще, видно, що завод відроджується. А працівники сфери харчування завжди старатимуться нагодувати заводчан найсмачнішими витворами кулінарного мистецтва.
  Сергій Підгорний, машиніст тепловоза:
  - На заводі годують нормально, ціни демократичні, їздив нещодавно в Чутове на одне з підприємств, так там тільки котлета коштує 1 гривню 85 копійок. А в нашій їдальні за ці гроші можна добре пообідати.
  Бажаю підприємству й надалі розвиватися, щоб зарплата була більшою, а умови праці - кращими. Ми завжди його підтримаємо.
  Євген Іваніщенко, начальник ливарного цеху:
  - 5 років тому об'єднали цех запасних частин і ливарний, створивши ливарно-механічний. Ми виготовляємо запчастини не лише для потреб заводу, а й для Прибалтики, Монголії, Росії. Робітники знають, яка це відповідальність, працюють не покладаючи рук.
  Хочеться, щоб на всю Україну прозвучали імена кращих із них: це наладчик агрегатних верстатів Микола Стрижак, токарі Геннадій Карпенко, Юрій Пономаренко, передовики виробництва начальник дільниці механічної обробки Микола Каракуца, токар Віталій Кравченко, електромонтер Віталій Шерстюк та багато інших. У нас у кожному цеху є висококласні спеціалісти, якими пишаємося. Це наш завод, наша праця, наша слава.
  Ніна Несват, апаратник хімводоочистки ТЕЦ:
  - На заводі працюю восьмий рік. Подобаються і робота, і рідне підприємство. Головне, щоб завод ніколи більше не простоював, щоб вчасно виплачували зарплату. Бажаю всім заводчанам здоров'я, процвітання, добробуту, надії на все найкраще.
  Євген Пасічний, начальник змі ни збирального цеху:
  - Завод - це моє життя, друга домівка, в якій живу й працюю вже 33 роки. Бажаю підприємству зустріти ще не одне 130-річчя. А ще - нехай сюди приходить більше молоді. Буде молодь - буде майбутнє...
  Сьогодні Полтавський тепловозе ремонтний в очікуванні свята. Керівництво дарує всім працівникам 14 грудня як вихідний день. А ще - кожному колективне фото на пам'ять. І хоча всі не можуть сфотографуватися разом, бо 2000 осіб не вмістить жодне фото, кожен відчуває, що всі заводчани - єдина сім'я. Спеціалісти тепловозозбирального, дизельного, екіпажного, ливарно-механічного, ремонтно-відновлювального, інструментального та інших цехів роблять єдину справу - відроджують тепловози, які довго служитимуть людям, та створюють умови для нормальної праці на заводі.
  "Вечірка" приєднується до численних привітань на адресу Полтавського тепловозоремонтного заводу і бажає йому великого процвітання ще як мінімум 10 разів по 130 років і завжди залишатися на міцній колії, що веде тільки вперед.

А це вже історія...

  КРАСНОМОВНІ ЦИФРИ

  - ПОЛТАВСЬКИЙ ТЕПЛОВОЗОРЕМОНТНИЙ ЗАВОД ЗАЙМАЄ ПЛОЩУ 30 ГЕКТАРІВ.
  - ЗАГАЛЬНА ЧИСЕЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ НА ЗАВОДІ В 2001 РОЦІ - 2047 ОСІБ, У 2000 РОЦІ БУЛО 1958 ОСІБ.
  - СЕРЕДНЬОМІСЯЧНА ЗАРПЛАТА ЗА 10 МІСЯЦІВ 2001 РОКУ - 369,77 ГРН., У 2000 РОЦІ - 280,73 ГРН.
  - ВИПУСК ПРОДУКЦІЇ У ДІЮЧИХ ЦІНАХ ЗА 10 МІСЯЦІВ 2001 РОКУ СКЛАДАЄ 34 МЛН. 84 ТИС. ГРИВЕНЬ. ЗА ВІДПОВІДНИЙ ПЕРІОД МИНУЛОГО - 25 МЛН. 151 ТИС. ГРН.
  - ТЕМПИ ЗРОСТАННЯ ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА СКЛАЛИ ЦЬОГО РОКУ 134,5%. ЗА 10 МІСЯЦІВ 2001 Р. ВІДРЕМОНТОВАНО 56 СЕКЦІЙ ТЕПЛОВОЗІВ, ЩО В 22 РА ЗА БІЛЬШЕ, НІЖ ЗА АНАЛОГІЧНИИ ПЕРІОД МИНУЛОГО РОКУ.
  - У 2001 РОЦІ ВИГОТОВЛЕНО ЗАПЧАСТИН НА 5 МЛН. 136 ТИС. ГРН., ЩО, ПОРІВНЯНО З МИНУЛИМ РОКОМ, У 3,1 РАЗ А БІЛЬШЕ.
  - СП "ЕЛАДА", ЩО ПРАЦЮЄ НА ЗАВОДІ 3 1995 РОКУ І ЗАЙМАЄТЬСЯ ВИГОТОВЛЕННЯМ ДЗВОНІВ, УЖЕ "ОЗВУЧИЛО" 50 ЦЕРКОВ В УКРАЇНІ. НАЙБІЛЬШИЙ ДЗВІН, ВИГОТОВЛЕНИЙ ТУТ, ВАЖИТЬ 800 КІЛОГРАМІВ.

  З ІСТОРІЇ ФАКТУ НЕ ВИКИНЕШ

  Як знайшли точну дату?
  Під час створення музею історії ПТРЗ у Центральному державному історичному музеї у Ленінграді був виявлений "Звіт правління товариства Харківсько-Миколаївської залізниці за 1870 - 1872 рр.", в якому детально описані головні майстерні в Полтаві, їхнє обладнання, площа і п. т. "Побудова головної майстерні розпочалася 1 серпня 1870 року... До встановлення машин приступили тільки в грудні, робота ця уповільнилася через сувору зиму, бо не було можливості опалювати незавершені приміщення. 15 березня 1871 року вперше були запущені в роботу парові машини в головній майстерні".

  Під час революції
  Із робітників майстерень було створено загін червоної гвардії чисельністю понад 100 осіб. Бійці охороняли залізничні мости, пошту, телеграф, увесь залізничний вузол. Загін брав участь у роззброєнні контрреволюційної групи Полтавського юнкерського училища.

  Раціоналізація та японізація
  Навесні 1929 року до Японії відряджено спеціальну комісію для знайомства з досягненнями японських залізниць, щоб використати їхні здобутки на наших залізницях. У той час серед численних напрямів розвитку підприємств, зокрема Полтавського паротягоремонтного заводу, відзначалися "раціоналізація та японізація". Вони вважалися чинниками забезпечення досягнень.

Дизельний цех вражає своїми просторами

  Нарком шляхів сполучення України
  У1918 році А. Жарко, який тривалий час працював у полтавських майстернях і брав активну участь у більшовицькій діяльності, стає членом Центрального виконавчого комітету всеросійської залізничної спілки, а в 1919 - наркомом шляхів сполучення України. Це йому в грудні 1919 року Ленін передав записку, в якій запитував, зокрема: "Селяни в Україні бідні за злиття з Росією чи проти?" Жарко відповів: "їм необхідне правильне вирішення земельного та продовольчого питання, і проти злиття абсолютно нічого не маю".

  Тільки так, як у Полтаві!
  11 листопада 1931 року газета "Правда" закликала залізничників усієї країни ремонтувати паровози так же швидко і якісно, як у Полтаві.

  Пішли керівники в народ
  У 1933 році чіткий ритм роботи заводу порушився, почастішали випадки невиконання виробничих планів. Шукаючи вихід із становища, на підприємстві перебудували діяльність керівного апарату. Із 42 секцій і груп заводоуправління ліквідували 11, із 19 відділів залишили 14. Багато адміністративних керівників були направлені в цехи.

  А подайте мені модло...
  Українській мові у 30-х роках приділяли чимало уваги. У деяких випадках доводилося навіть перекладати назад - російською, оскільки українські слова не були відомі широкому загалу. На Полтавському ПРЗ користувалися таким словничком: вальниця - подшипник, шлапаки - клапаньї, гонок - дышло, довбарка - долбежньїй станок, звід - подьемный кран, корба - кривошип, крутень - шкив, мазничка - масленка, модло - шаблон, мутра - гайка, мутроріз - метчик, нюта - заклепка, прогонич - болт, сувак - золотник, толок - поршень, цина - олово тощо.